«ВИСТОЯЛИ – ПЕРЕМОЖЕМО!» РОСІЯ ВБИВАЄ: УКРАЇНСЬКІ ДІЯЧІ – ЖЕРТВИ ВІЙНИ

Дата: 22.02.2023 15:27
Кількість переглядів: 60

21 березня 2022 року Український інститут національної пам’яті розпочав рубрику «Росія вбиває», в якій розповідаємо про цивільних культурних, духовних та спортивних діячів, які стали жертвами російської агресії.

Анастасію Ігнатенко, тренерку зі спортивної акробатики клубу «Віват» у Дніпрі, любили й колеги, й діти. «Настя була не просто тренеркою, вона їм була подругою, наставницею», – згадувала мати однієї з вихованиць. На заняттях завжди панувала щира атмосфера взаємопідтримки.

Анастасія народилася в Токмаку на Запоріжжі. З дитинства займалася спортивною акробатикою, неодноразово ставала чемпіонкою Запорізької області зі стрибків на акробатичній доріжці, призеркою чемпіонатів України. Мала звання майстра спорту України.

8 років працювала тренером у дніпровському спортивному клубі «Віват», вела дитячі групи віком від 4 до 8 років та від 9 до 15, а також дорослі групи. Серед її вихованців – неодноразові чемпіони та призери обласних змагань зі стрибків на акробатичній доріжці, фіналісти всеукраїнських змагань, кілька кандидатів у майстри спорту. Її запрошували суддею на чемпіонати та кубки України.

У лютому 2022-го Анастасія з маленьким сином Макаром виїхали до Польщі. Але Настя сумувала за рідною землею, родиною, роботою. Через п’ять місяців повернулася в Україну.

За тиждень до трагедії Анастасія з чоловіком Дмитром і півторарічним сином переїхали в простору квартиру на сьомому поверсі будинку за адресою Набережна Перемоги, 118 у Дніпрі. Саме того будинку, в який 14 січня влучила російська ракета Х-22.

Тієї фатальної суботи Анастасія в обід зателефонувала матері, розповіла, що у них все добре. Через півтори години її телефон уже був поза зоною досяжності. Пізніше рятувальники витягли з-під завалів тіла Анастасії Ігнатенко та її чоловіка Дмитра Гузя. Тіло Макара розшукати не вдалося.

Росія вбиває!

В Анатолія Древаля була пристрасть до авто й золоті руки. Казали, немає такого мотора чи автомобіля, який не полагодив би Анатолій Іванович.

Народився в Молдові в українській сім’ї. Молодим переїхав до Києва. Підробляв учителем фізкультури, засновував гуртки з автосправи при школах, таксував. У 38 років відкрив автомайстерню.

Анатолій був першокласним автомеханіком. Конструював машини-баггі, радянські «Запорожці» перетворював на сафарі-джипи: спилював дах, кузов ставив на потужніші шасі й колеса, двигун міняв на сучасний. На Житомирській трасі між селами Мила та Мрія відкрив багі-клуб, де можна було відпочити на природі, поганяти на облаштованій трасі. Для дітей зробив майданчик із гойдалками, тарзанками, маленькими машинами.

Автомобілі були його стихією: свого часу брав участь у ралі, багато їздив Європою, був чемпіоном з автомобільного багатоборства. Як каскадер знявся у фільмах «Пірати XX століття», «Ярослав Мудрий». Коли народилася молодша донька Наталя, облишив каскадерство.

Повномасштабна війна застала Анатолія у майстерні. Він навідріз відмовився від евакуації. Пояснював: якщо всі виїдуть, то хто покаже окупантам, що їм тут не раді. Допомагав захисникам: вивозив людей, ремонтував і заправляв автомобілі, робив коктейлі Молотова й розвозив на блокпости, в його домі знаходили прихисток бійці тероборони.

5 березня окупанти зайшли на його подвір’я. Двох собак розстріляли. Господар вийшов на поріг проти озброєних нелюдів із викруткою. Його вбили пострілом у голову.

Тіло більше як місяць пролежало на порозі будинку. Окупанти хазяйнували в його хаті, переступаючи через нього. Потрощили майже всі авто клубу. А потім у хату прилетів снаряд – і все згоріло.

Донька останній раз чула голос батька 3 березня – вона з дітьми їхала евакуаційним потягом до Львова. Потім марно намагалася додзвонитися. Тішила себе надією, що зруйнована вежа й немає мобільного зв’язку, писала листи.

Тіло Анатолія Древаля знайшли на порозі його зруйнованого і вигорілого будинку після деокупації Київщини – 7 квітня, на його день народження. У руці була міцно затиснута викрутка, з якою він вийшов на окупантів.

Росія вбиває!

Ані Міщенко з Бучі було 14 років. Вона навчалася у восьмому класі місцевої спеціалізованої школи № 5. Вивчала англійську, французьку та іспанську мови. Малювала. Стіни їхньої квартири на вулиці Тарасівській в Бучі, де мешкала з мамою, та старшим братом 29-річним Євгеном, були прикрашені акварелями – роботи дівчинки не раз демонстрували на виставках дитячої творчості. Аня мріяла пов’язати своє майбутнє із творчістю.

Усе це в один день перекреслило російське вторгнення. У перший день повномасштабної агресії родині думалося, що все обійдеться. Одразу виїхати з 83-річною бабусею не змогли. А потім стало пізно – на вулицях Бучі з’явилися ворожі танки й люди з автоматами, а жителі міста опинилися в заручниках.

На початку березня життя стало нестерпним: не було світла, газу, води, а канонада постійних обстрілів була звичним звуковим фоном. Напруга наростала. Ширилися чутки про людей, розстріляних посеред вулиці.

5 березня матері Ані – Тамілі Міщенко її колега Жанна Каменєва запропонувала пробиратися до Ірпеня, звідти на Київ ходила евакуаційна електричка. І жінка здалася. Вона забрала Аню й сіла в машину. З ними була знайома Марія Ільчук. Вони не знали, що того дня окупанти обстріляли Ірпінь і зруйнували залізничне полотно в напрямку столиці. Зв’язок із ними зник.

Євген із бабусею вибралися з Бучі 15 березня, останнім дозволеним зеленим коридором. Поїхали на Івано-Франківщину. Чоловік сподівався, що його мати й сестра живі. Думав, що в них забрали телефони, вивезли в Білорусь.

Машину Жанни Каменєвої знайшли через місяць після звільнення Бучі. До Ірпеня вона не доїхала – російські окупанти розстріляли автівку з ручного протитанкового гранатомета. Аня і троє пасажирок згоріли живцем.

Росія вбиває!

Фото жовтої кухні облетіло весь світ. Обвалена стіна будинку відкрила частинку життя, зруйнованого російською ракетою, яка 14 січня влучила в житловий будинок на Набережній Перемоги, 118 у Дніпрі.

Ця кухня – єдине, що лишилося від квартири родини Михайла Кореновського – заслуженого тренера України з боксу, старшого тренера збірної з боксу Дніпропетровської області. Пізніше в мережу викладуть родинне відео, як на цій же кухні святкують день народження однієї з доньок Михайла: малеча задуває свічки на торті, батьки обнімають дітей, вітають.

У день ракетної атаки він повернувся зі змагань. Дружина Ольга з двома доньками пішла на прогулянку. Чекала, коли він переодягнеться, пообідає та приєднається до них. Не дочекалася. Тіло чоловіка після вибуху рятувальники дістали з-під завалів. В одну мить родина втратила батька та чоловіка і дах над головою.

Вихованці Михайла Кореновського неодноразово перемагали на світових та європейських змаганнях. Зокрема, він був першим тренером бійчині змішаних єдиноборств Марини Мороз.

«Михайло Михайлович Кореновський. Людина-легенда, яка виховала багато хороших спортсменів, чемпіонів. Мій син Федір займався в нього. Лише в п’ятницю був на тренуванні. Сьогодні нашого тренера знайшли», – написав у соцмережах Тарас Іванов, батько одного з вихованців.

Друзі згадують Михайла, як надійного, сильного й водночас сентиментального чоловіка з когорти тих, хто сам себе створив. Любив спорт, обожнював дружину та доньок, писав вірші. Йому було 39 років.

Від удару російської ракети в Дніпрі 14 січня загинули 46 людей. 81 людина – поранена. Станом на 19 січня, за даними Національної поліції, зниклими безвісти залишалися 11 людей.

Росія вбиває!

​​Володимир Вакуленко писав вірші та дитячі повісті, перекладав, був лауреатом престижних літературних премій, зокрема «Коронація слова», видав 13 книг. Підтримував молоді таланти, організовував мистецькі акції, збирав книжки для бібліотек. Сам виховував сина Віталія, який має аутизм, намагався зробити його щасливим.

Тіло письменника ідентифікували під номером 319 у масовому похованні в Ізюмі.

7 березня у село Капитолівка біля Ізюму, де жив Володимир, зайшли російські війська. 22 березня Вакуленка вперше затримали, а 24 – забрали вдруге. Батьки пів року намагалися з’ясувати долю сина. Вірили, що він живий, бо отримали інформацію, що Володимира вивезли за межі України. Реальність виявилася жахливою – в тілі письменника криміналісти виявили дві кулі з пістолета Макарова.

Володимир неодноразово отримував погрози. «Місцева вата мене ненавидить, тому здадуть при першій же нагоді», – казав друзям. Але виїхати не встиг – волонтерив, допомагав бійцям тероборони. Його останні пости у фейсбуці – волонтерські звіти та розповідь про ситуацію в Ізюмі.

Після деокупації Капитолівки колеги Володимира знайшли його щоденник, закопаний за день до арешту в його садку. Письменник просив віддати записи людям, «коли наші прийдуть».

Він був відвертий і безкомпромісний. На його сторінці у фейсбуці стояв статус «На моїй стіні мовою окупанта не спілкуються». Окупанти вбили дитячого письменника. 1 липня йому мало виповнитися 50 років.

Росія вбиває!

«Мистецтво поза політикою», – намагаються переконати нас апологети «руского міра». А тих, хто з цим не погоджується, – вбивають.

Днями стало відомо про загибель в окупованому Херсоні від рук рашистів головного диригента камерного оркестру «Гілея», колишнього музичного керівника Херсонського музично-драматичного театру імені Миколи Куліша Юрія Керпатенка.

Про це повідомила журналістка Олена Ваніна. «Юрій відмовився з ними працювати. Вони сказали: «Ми до тебе ще прийдемо». Прийшли до нього додому й там розстріляли. Більше подробиць важко дізнатися, бо в Херсоні всі бояться, але інформація – 100%», — написала журналістка у фейсбуці.

Як стало відомо, до Міжнародного дня музики, який відзначають 1 жовтня, окупанти вирішили організувати в Херсонській філармонії концерт камерного оркестру «Гілея», щоб показати картинку, як добре живеться в окупованому місті. Юрій Керпатенко категорично відмовився брати участь у цьому заході. Його принципова позиція стала прикладом для інших музикантів. Концерт таки відбувся, але у напівпорожньому залі й за участю лише кількох оркестрантів, яких вдалося залякати чи вмовити. Картинка вийшла зовсім не такою, як мріяли окупанти.

Очевидці стверджують, що Юрія розстріляли у власній квартирі автоматною чергою через зачинені двері, які він відмовився відчинити.

Юрій Керпатенко народився в Херсоні. Закінчив Київську консерваторію: у 2000 році по класу баяна, а у 2004 – як симфонічний диригент. Був автором низки творів для баяна, фортепіано, народного та камерного оркестрів. Попри природну скромність та інтелігентність вирізнявся принциповою позицією. У лютому 2014 року відмовився від участі в концерті «Диско, ретро, джаз» через оголошену в країні жалобу за загиблими Героями Небесної Сотні.

Юрій відстоював свою позицію навіть під час окупації міста. «Слава Україні! Я люблю наш Херсон!!!» написав у фейсбуці в травні.

Росія вбиває!

Під час чергового обстрілу росіянами Миколаєва модифікована ракета типу С-300 потрапила в будинок Олексія Вадатурського – засновника та незмінного генерального директора одного з найбільших українських агропідприємств «Нібулон». Олексій Опанасович і його дружина Раїса Михайлівна загинули.

Олексій Вадатурський міг виїхати в будь-яку країну світу, щоб перечекати війну. Але він залишився в рідному Миколаєві. Мріяв нагодувати українським хлібом весь світ. І міг це зробити.

Вадатурський був не лише бізнесменом-аграрієм. Він будував кораблі та розвивав річкову логістику Дніпром. Викупив у Миколаєві суднобудівний завод та інвестував у розвиток цієї галузі. У 2021 році «Нібулон» підписав контракт із французами на будівництво для наших прикордонників сучасних швидкісних катерів. Тут ремонтували й модернізували фрегат «Сагайдачний», тут планувалася добудова сучасних турецьких корветів Ada для наших моряків.

Російська пропагандистка Маргарита Сімонян охрестила це вбивство «актом денацифікації», а насправді – це терористичний акт, прояв геноциду українського народу. Підприємця знищили, як свого часу Левка Симиренка, Івана Стешенка, Миколу Леонтовича. Олексія Вадатурського вбили за те, що він розвивав українське й робив це ефективно та на високому рівні.

Росія вбиває!

Журналістка й продюсерка радіо «Свобода» Віра Гирич належала до тієї когорти людей, у яких дивним чином поєднувалися аристократизм і принциповість, особливо в професійних питаннях, а також відкритість і готовність прийти на допомогу.

Вона працювали на провідних телеканалах: «Еспресо», ZIK (отому першому, до продажу корпорації Віктору Медведчуку), «1+1». І скрізь лишила по собі добру згадку. «Розумна й шляхетна», «Мудра й талановита», «Вона встигала все», «Була з родини воїна УПА, слухала «Лента за лентою», ходила до греко-католицької церкви ще тоді, коли в Києві це не було трендом», – такими спогадами про Віру Гирич діляться друзі та колеги.

Вона переймалася долею батьків, які місяць провели в окупації, тішилася звільненню Київщини, возила колег до Немішаєва і вчила, як шукати інформацію на окупованих територіях.

А ще раділа новій квартирі в будинку на Татарці, в яку недавно переїхала. 28 квітня в цю квартиру влучила російська «високоточна» ракета. Тіло Віри Гирич рятувальники знайшли під завалами вранці 29 квітня.

Росія вбиває!

Марафонець Сергій Проневич захопився бігом у 8-му класі. А в жовтні 2019 року він потрапив до «Книги рекордів України» – пробіг 42 кілометри марафону в повній військовій екіпіровці українського воїна за 4 години 36 хвилин.

Крім бігу захоплювався майструванням речей із дерева, соломи та інших природних матеріалів. Посадив сосни в кінці городу, вирощував горіхи, хотів закласти сад та зробити альтанки, щоб там відпочивали люди. «Він як схоче – зробить усе. А як не схоче – не нагнеш ні на що», – згадувала його мати Антоніна Проневич.

Коли російські окупанти підійшли до його рідного села Боромля на Сумщині, Сергій записався в Сили територіальної оборони. Зброї на всіх не було, тому допомагав тим, що проводив розвідку, скидав своїм інформацію про переміщення ворожих військ та їхнє розташування.

12 березня Сергій зник. Припускають, потрапив у засідку чи просто не сподобався окупантам, які вирішили перевірити його телефон. Тіло Сергія Проневича знайшли після звільнення Боромлі з кайданками на руках та слідами катувань. Місцеві кажуть, що весь час окупанти тримали його в пожежній частині в підвалі.

Росія вбиває!

Морський офіцер, капітан 1 рангу Євген Баль більше як 30 років служив на підводних човнах Північного та Тихоокеанського флотів. Він був письменником, журналістом, аналізував методи гібридної війни. З 2014 року вів активну патріотичну й волонтерську діяльність у Приазов’ї, зустрічався з підрозділами морських піхотинців, прикордонників та іншими захисниками Маріуполя, дарував свої роботи та бібліотечки книг українських письменників.

Нова ескалація війни та рашистська окупація застала Євгена Баля в приморському селі Мелекіне біля Маріуполя. 18 березня окупанти ввірвалися до його дому. Під час обшуку знайшли фото з українського морпіхами, членський квиток Національної спілки письменників України, книги та інші «докази фашизму».

78-річного офіцера відвезли до Мангуша, де три дні били та принижували, катували фізично й морально. Потім випустили зі словами, що вони «не воюют с ветеранами флота СССР».

Три дні перебування в рашистських катівнях виявилися фатальними для здоров’я українського офіцера й публіциста. Як повідомив його друг, журналіст Павло Кущ, 2 квітня Євген Баль помер. До 79-річчя не дожив 6 днів.

Росія вбиває!

Макс Левін був одним із тих фотожурналістів, які показували світу правду про російсько-українську війну з 2014 року. Його знімки публікували десятки провідних видань світу. Йому пощастило вийти живим з Іловайського котла та багатьох інших ризикованих ситуацій.

Він любив свою роботу, в якій намагався бути максимально чесним. А без ризику чесним бути не виходило. Був там, де вважав за потрібне. На Майдані отримав поранення під час пікетування Києво-Святошинського суду. У 2014-му був одним із тих, хто вийшов з Іловайського котла. Разом із колегою Маркіяном Лисейком заснував проєкт afterilovaisk.com, присвячений тим, хто там був, хто пройшов цю війну.

Більшість документальних проєктів Макса Левіна були пов’язані з війною в Україні. Війною, яку він хотів зупинити, показуючи світу справжнє обличчя російської агресії. «Кожен український фотограф мріє зробити фото, яке зупинить війну», – казав він.

13 березня Макс Левін разом з другом, військовим і фотографом Олексієм Чернишовим поїхав до Гути Межигірської, захопленої російськими військами. Вони залишили машину і пішли в бік села Мощун, де точилися бої з окупантами. Після цього зв’язок з обома зник.

Тіло Макса Левіна знайшли 1 квітня поблизу Гути Межигірської на Київщині. За словами воєнного журналіста Андрія Цаплієнка, беззбройного фотокора двома пострілами зі стрілецької зброї вбили російські військові. Доля Олексія Чернишова досі невідома.

У Макса Левіна залишилася дружина й четверо малих синів.

Росія вбиває!

26 квітня 1980 року Молодіжний театр показав прем’єрну виставу «…З весною я до тебе повернусь!» за п’єсою Олексія Казанцева в постановці головного режисера Олександра Заболотного. Одну з ролей у ній зіграла Оксана Швець.

Вона була серед перших акторів театру й до кінця лишалася вірною йому. Виходила на сцену у виставах «Дума про любов» Олександра Заболотного, «Сірано де Бержерак», «Слово о полку Ігоревім», «Репортаж», «Маленька футбольна команда», «Марат-Сад», «За двома зайцями» Віктора Шулакова, «Диктатура совісті» Леся Танюка, знімалася у фільмах та серіалах «Завтра буде завтра», «Таємниця «Святого Патрика», «Будинок з лілеями», «Повернення Мухтара».

Остання робота актриси – роль Ганни, матері Гната, у виставі Андрія Білоуса «Зачарований» за п’єсою Івана Карпенка-Карого «Безталанна». Попри стереотипи образу сварливої свекрухи її Ганна була по-своєму трагічним персонажем, бо «не відала, що творила».

10 лютого Оксана Швець святкувала день народження. А за два тижні Київ став частиною повномасштабної війни, яку розв’язала проти України Росія. 17 березня життя актриси обірвала ворожа ракета, яка зруйнувала її квартиру в Дарницькому районі столиці. Разом з Оксаною був її син Олександр, який отримав поранення.

Росія вбиває!

Про його стиль танцю говорили: академічна виразність, романтична піднесеність, психологічна глибина. Ще студентом у 1996 році Артем Дацишин отримав третю премію престижного Міжнародного конкурсу Сержа Лифаря, а через два роки – срібну медаль міжнародного конкурсу імені Рудольфа Нурієва в Будапешті.

Ним пишалася балетна трупа Національної опери України. Артем Дацишин танцював головні партії в «Лебединому озері», «Лускунчику», «Сплячій красуні» Чайковського, «Жізелі» Адана, «Баядерці» Мінкуса, «Ромео і Джульєтті» Прокоф’єва – і це завжди було неперевершено. Йому аплодували поціновувачі балету в Німеччині, Японії, Австрії, Швейцарії, Лівані, Італії, Іспанії, Франції, Канаді, США, Португалії.

Коли Росія почала масштабну агресію проти України, Дацишин лишився в Києві. 26 лютого під час одного з ракетних обстрілів столиці він отримав численні поранення. Майже три тижні лікарі боролися за життя артиста, але марно – 17 березня його серце зупинилося. Ця звістка шокувала весь балетний світ.

Його рідний Херсон досі під окупацією й бореться.

Росія вбиває!

Отець Максим Козачина служив настоятелем парафії Різдва Пресвятої Богородиці у селі Розважів Іванківського району Київської області. Був шанованою людиною, відгукувався на потреби односельців, виховував двох донечок. Коли у 2014 році почалася війна на сході країни, їздив на передову як капелан, підтримував бійців молитвою і словом.

24 лютого 2022 року московська орда прийшла і на його батьківщину – через Чорнобильську зону відчуження та Іванківський район окупанти пробивали шлях до столиці. Тисячі мирних українців на власні очі побачили весь жах «русского мира», який їм принесли «визволителі» – мародерство, розстріли, насилля.

26 лютого отець Максим повертався до родини. На блокпосту його зупинили окупанти. За свідченням очевидців, озброєні люди витягли священника з машини й розстріляли. Їх не зупинило те, що отець Максим був у рясі та з православним хрестом. Тіло лишилося лежати просто неба, оскільки вбивці не дозволяли наближатися до нього. Лише через три дні небайдужі таємно вивезли загиблого й поховали.

Максим Козачина став першою жертвою новітньої російської агресії серед православних священників. На жаль, не останньою. 11 березня у Волновасі російські окупанти вбили капелана 53-ї механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха ігумена Православної церкви України Платона Моргунова. А 5 березня на блокпосту біля Фастова на Київщині загинув протоієрей ПЦУ з села Ясногородка отець Ростислав Дударенко.

Росія вбиває!

5 березня на блокпосту біля храму загинув протоієрей ПЦУ із села Ясногородка Фастівського району Київської області отець Ростислав Дударенко.

Як священник він не мав права брати до рук зброю, але як українець допомагав, чим міг – і як волонтер, і як капелан. Того дня на блокпосту біля церкви в Ясногородці їх було п’ятеро: отець Ростислав, його прислужник у церкві, товариш Іван і ще троє бійців Сил територіальної оборони. Московити розстріляли всіх практично впритул із великокаліберного кулемета. Свідки кажуть, що після цього загиблих ще й переїхали танком.

Отця Ростислава поховали 8 березня у Фастові, оскільки Ясногородка лишалася під окупацією.

Росія вбиває!

Каті Дяченко з Маріуполя було 10. Як і більшість її однолітків, вона ходила в школу, мала друзів. Обожнювала свого собаку породи бігль, на ім’я Бася, якого їй подарували після перемоги на турнірі з художньої гімнастики.

Катя була талановитою спортсменкою. «Дівчинка-ураган. Катруся була неймовірною оптимісткою. Виступала завжди, як на Олімпійських іграх, як навчав тренер – емоційно, яскраво та з високо піднятою головою», – згадувала про неї тренерка Анастасія Мещаненкова.

У березні Катя готувалася виступити в Києві на престижному турнірі з художньої гімнастики на Кубок Дерюгіних, влітку її запрошували на змагання до Іспанії. Але 10 березня її життя обірвала російська ракета, що влучила в дім, де жила Катя. Сусіди, які знайшли дівчинку під завалами, вже нічим не змогли їй допомогти.

«Цьому може бути виправдання? Подивіться на цю талановиту дівчинку. Вона мала підкорювати сцени та дарувати усмішку світу. В чому винні діти? Я вірю, що для кожного, хто причетний до цих злодіянь, знайдеться місце в пеклі. І якнайшвидше», – написала тренерка в соцмережі.

Росія вбиває!

Професору Василю Кладьку було 65 років. Усе життя він присвятив науці, зокрема – експериментальній фізиці. У школі був одним із кращих учнів, закінчив навчання із золотою медаллю, та й пізніше в його студентській заліковці були тільки п’ятірки. У 1986 році захистив кандидатську роботу, у 2000-му – докторську. Багато років очолював відділ Інституту фізики напівпровідників імені Вадима Лашкарьова НАН України, був заступником директора Інституту.

Зробив вагомий внесок у розвиток фізичних і фізико-технічних основ формування напівпровідникових наноструктур, мав великі плани щодо відновлення електронної промисловості в Україні. За вклад у науку нагороджений Державної премії України в галузі науки й техніки.

У рідному селі Озеро на Рівненщині Василя Петровича згадують як щиру й добру людину. Щоразу, коли приїжджав до матері, не минав школи, зустрічався з учнями, агітуючи їх до науки. Мав багато друзів. Новина про загибель Василя Кладька шокувала всіх.

13 березня він вивіз дружину й онуків із Ворзеля, де був їхній дім, а сам затримався. Коли у двір зайшли окупанти, вийшов запитати, що їм потрібно. Замість відповіді пролунала автоматна черга. За свідченням очевидців, це були кадировці, які накинули оком на автомобіль, що стояв у дворі.

Василя Кладька таємно вивезли й поховали в Києві на кладовищі одного з монастирів.

Росія вбиває!

Олександр Кислюк був одним із перших викладачів давньогрецької мови та латини в Київській духовній семінарії. «Геніальний поліглот (складно сказати точно, скільки мов він знав – і класичних, і сучасних) та людина складної життєвої долі», – написав про свого вчителя архієпископ Євстратій (Зоря).

Починав як учитель у восьмирічних школах на рідній Рівненщині. Захопився давньою літературою, переклав українською «Політику» Арістотеля, «Анабазис» Ксенофонта, «Аннали» Тацита, «Богословські твори святого Юстиніана», повний церковнослов’янський словник, твори Юстиніана й Томи Аквінського.

Викладав німецьку, давньогрецьку та старослов’янську мови в Київській духовній Академії та Семінарії УПЦ КП, вів навчальні курси з новогрецької у столичних школах.

В останні роки Олександр Іванович обіймав посаду старшого викладача кафедри теорії та історії держави й права Інституту політології та права Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова. Вів заняття з латини й римського права.

5 березня в Бучі під Києвом окупанти розстріляли Олександра Кислюка. В січні він відсвяткував 60-річчя.

Росія вбиває!

Олексій Джунківський був боксером. Чотири рази у складі збірної України ставав призером чемпіонатів світу найлегшої ваги серед військовослужбовців, захищав честь збірної в матчевих зустрічах Україна – Росія, Україна – США та Україна – Куба.

Після завершення кар’єри Олексій тренував молодь. І знову з чемпіонськими амбіціями: у 2015 році його вихованець Владислав Марчук здобув «срібло» на Чемпіонаті Європи серед школярів, а у 2016-му Олег Латуга виграв «золото».

Він був чесний і відкритий. На рівних спілкувався з підлітками, вчив їх канонам спортивної честі. Міг дати майстер-клас та стати в спаринг і з більш «розкрученими» бійцями, як, наприклад, з чемпіоном світу за версією WBF Віталієм Копиленком.

Олексій був патріотом своєї землі, свого Ірпеня на Київщині. Він був учасником громадського руху «Спортсмени за майбутнє України», з початком російської агресії допомагав українським захисникам, розвозив продукти. Коли ж місто опинилося під окупацією – повернувся в спортивний зал, бо для нього спорт був відповіддю на всі життєві запитання.

Він не дожив до звільнення міста кілька днів. Окупанти зайшли до боксерської зали під час тренування. Коротка розмова з «визволителями» завершилася автоматною чергою, яка обірвала життя талановитого боксера. Він загинув, як і жив, – з гордо піднятою головою.

Росія вбиває!

У травні Артему Прийменку із Сум мало виповнитися 16 років. Попри юний вік він уже був неодноразовим чемпіоном України з самбо. Після тогорічної перемоги на турнірі в Херсоні його запросили до збірної України з самбо, у її складі Артем готувався взяти участь у чемпіонаті світу в Нідерландах.

Він мріяв про перемоги на міжнародних змаганнях, про Олімпійську медаль. «Був дуже перспективним», – відгукувався про спортсмена його тренер.

В Артема була велика сім’я: мати, батько, бабуся, два молодших брати – Єгор і Кирило. У нього був дім у Сумах на вулиці Роменській. Все це в один момент знищила російська ракета, яка в ніч на 8 березня влучила в їхній будинок. Під завалами загинула вся родина.

Тієї ночі в Сумах внаслідок ракетного авіаудару по житлових районах було повністю знищено один і частково зруйновано 16 будинків.

Під завалами рятувальники знайшли 21 загиблого, з них двоє – малі діти.

Росія вбиває!

11 березня у Волновасі на Донеччині від ворожого снаряду загинув капелан 53-ї механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха, ігумен Православної церкви України Платон Моргунов. Він 5 років прослужив капеланом у зоні бойових дій, духовно підтримуючи бійців бригади. Для багатьох із них отець Платон був і пастором, і бойовим побратимом. У будь-якій ситуації він залишався поряд. Загинув на службі у своєму бойовому підрозділі в Волновасі, яку російські війська зрівняли з землею.

Росія вбиває!



« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь